Menu
Login
  •  
  •  

Навіщо Путіну Україна? (Зачем Путину Украина?)

  • Автор  Кость Бондаренко
  • Просмотров 2343
Навіщо Путіну Україна? (Зачем Путину Украина?)

Продолжаем публикацию наиболее интересных ( с точки зрения редакции) материалов о событиях в Украине. Предлагаем вашему вниманию материал известного украинского публициста Константина Бондаренко (Кость Бондаренко). Материал дан на языке оригинала (украинский), но думаю те кто не знает украинский, но хочет прочесть,  изыщут способ как это сделать. 

Ескалація ситуації довкола України для Росії – це лише обхідний маневр. Росія готується не стільки до поглинання України, скільки до якогось більш суттєвого удару по США.  Відкинувши ура-патріотичні та україноцентричні думки про те, що "без України не може бути Російської імперії" (подібні тези – це скоріше намагання розписатися у власній хуторянськості, бо імперія може набувати будь-яких форм), пропоную подумати над питанням, винесеним у заголовок.

Для початку варто усвідомити кілька аксіом та правил.

Перше: не можна підозрювати Путіна у божевіллі, нелогічності та прояві емоцій. Путін – насамперед стратег, який вміє прораховувати кожен крок і вміє моделювати ситуацію на декілька кроків вперед. При цьому він – гравець, який вміє блефувати і вміє грати на нервах суперника.

Друге: Україна – далеко не ключовий елемент великої гри. І зовсім не самостійний гравець.  Наша помилка полягає у тому, що ми вважаємо, ніби Путін кидає всі зусилля на те, аби повернути під свій вплив Україну. Для Путіна ж набагато важливіше продемонструвати чергову перемогу над США. І я не здивуюся, якщо у цій грі Україна та ескалація напруженості біля її кордонів виявляться лише обманним маневром. З військово-стратегічної точки зору та з точки зору геополітичних завдань Україна для Путіна – це лише одне з полів протистоянь, подібно до Сирії.

Третє: Путін розуміє, що ті механізми, які приводили в рух імперіалізм початку ХХ століття, вже в середині того самого ХХ століття виявилися неефективними. Саме тому Франція, Великобританія, Бельгія та інші європейські імперії почали позбуватися своїх колоній в Азії та Африці. Імперії, базовані на простій територіальній експансії, неефективні. Постімперіалізм, що прийшов на зміну неоімперіалізму, характеризується корпоративною експансією та принципами економічної доцільності того чи іншого прояву експансіонізму.

Навіщо Росії з її середньою заробітною платою на рівні 28 945 рублів (дані Федеральної служби державної статистики за січень 2014 року), що становить близько 9500 гривень, 45-мільйонна (чи вже 43-мільйонна) Україна, де офіційний рівень життя є нижчим? За даними Держкомстату, середня заробітна плата в Україні у лютому 2014 року становила 3189 гривень (це вдвічі нижче, ніж найнижчі показники по Росії – у Анапі, де доходи населення вважаються найскромнішими, середня заробітна плата становить 18 000 рублів).

Тим, хто говорить про безпросвітну бідність в Росії, скажу: дійсно, Росія є бідною країною. Значно біднішою за європейські країни чи США. І тут ми говоримо про ОФІЦІЙНІ дані. Матеріальне самопочуття українських громадян не поступається самопочуттю росіян тому, що в Україні більш актуалізований тіньовий сектор економіки, на що звертають увагу економісти. В Україні значно більше коштів обертається поза бюджетом і слабо враховуються чи контролюються державою. Саме тому закордонні економісти не можуть зрозуміти, як українці з мінімальною заробітною платою умудряються купувати автомобілі та будувати будинки. Вся справа в тому, що українці звикли працювати і усвідомлювати себе не в рамках держави, а поза державою, у якомусь паралельному світі. Українець живе у постійній втечі від держави з її податками, контролюючими структурами, бюрократією і т.д. З тієї причини козаки, не контрольовані державними структурами, та Махно, що намагався запровадити суспільство вільних від держави хліборобів, є ідеалами українця.

Чи потрібна Путіну додаткова морока з українцями, котрі у своєму "куркульстві" протягом століть виступали ідеальними руйнівниками та гробярями імперій? До речі, Путін – на відміну від багатьох – добре знає історію.

Поглинати Україну і анексувати її територію не вигідно економічно. Навіть якщо мова йде про половину країни. Шахти Донбасу нерентабельні – особливо в порівнянні з вугільними підприємствами Воркути, Кузнецька або Нерюнгрі (в Якутії  вугілля взагалі видобувається відкритим способом). Більшість металургійних підприємств були цікавими для Росії у 2004 – 2005 роках, коли Олексій Мордашов претендував на роль сталеливарного магната №1 у світі і намагався об'єднати потенціал російських, українських і турецьких металургійних підприємств у єдиний замкнений цикл. Сьогодні змінилася і кон'юнктура світового ринку металу, і апетити російських олігархів.

Так що ж може цікавити Путіна в Україні?

По-перше, військово-промисловий комплекс і підприємства "оборонки".  Той сектор, який є найбільш вразливим в процесі євроінтеграції. Європі наша оборонка не потрібна. Путіну – більш ніж. Чи не тому у грудні 2013 року головний акцент у переговорах з Януковичем Путін робив саме на спільних проектах у оборонній, машинобудівній, космічній та суднобудівній галузях? І саме ці проекти викликали велетенське роздратування у США (за інсайдерською інформацією, Сполучені Штати були готові йти на згортання ряду політичних активностей в Україні в обмін на відмову Януковича від підписання саме цих – військово-технічних – контрактів з Росією). Власне, заради цієї співпраці Путін погодився на багатомільярдний кредит для України.

Без України та її військово-промислового комплексу Росії буде важко втілити ряд програм з модернізації армії (процес модернізації російської армії розпочався у 2008 році і триває досі). І про це відверто говорять у Москві.

По-друге, цікавлять інфраструктурні об'єкти, що забезпечують зв'язок з Кримом. Крим став суб'єктом Федерації, але комунікації з півостровом ускладнені. Можна – теоретично – побудувати міст через Керченську протоку, але фахівці говорять про проблемність будівництва через надто швидку течію в цьому районі і небезпеку для бетонних опор. Можна прорити тунель – але цей проект є тривалим у часі і дуже дорогим. Плюс до всього, ні міст, ні тунель не вирішують питання постачання у Крим прісної води з Дніпра.

По-третє, без Півдня України Путін не зможе втілити в життя один із своїх найбільш амбітних проектів – створення "Зернового ОПЕК", структури, що в умовах поглиблення продовольчої кризи в світі могла би диктувати ціни на зерно і суттєво впливати на ринок зерна. Україна володіє кількістю перевалок зерна, що поступається лише Аргентині та Канаді.  існує думка, що Росія та Казахстан насамперед заради цього намагалися втягнути Україну в Митний союз: казахстанське та кубанське зерно могло би отримати доступ до українських перевалок, поступаючи туди вільно, без мит.  Сьогодні, розігруючи карту "Новоросії", Путін може отримати бажане завершення проекту "Зерновий ОПЕК", за допомогою якого можна не лише нівелювати потуги США щодо гри на нафтовому ринку, а й вийти у лідери країн БРІКС (для більшості з яких продовольча проблема є актуальною).

По-четверте, "Новоросія" дає можливість говорити про вихід до Придністров'я, а також про нове прочитання перспектив освоєння чорноморського басейну, гри з Туреччиною (виведення якої із американської сфери впливу дає можливість радикально вирішити і сирійське питання, і питання альтернативних джерел постачання газу в Європу, і навіть питання подальшої долі видобуту каспійської нафти на території тісно пов'язаного з Туреччиною Азербайджану – те, чого так давно добивається близький соратник Путіна і керівник "РосНафти" Ігор Сєчін).

По-п'яте, територія "Новоросії" може стати розмінною картою у грі Росії з Китаєм, який, як відомо, давно цікавиться агросектором України – особливо південноукраїнськими просторами. З точки зору Росії  (абсолютно теоретично) агросектор Таврії може стати тією пропозицією для китайського бізнесу, яка потенційно може принести багатомільярдні інвестиції в регіон, домодернізувати систему перевалок та привести до зміцнення російсько-китайського союзу.

Тепер поставимо питання по-іншому: а навіщо Україна Сполученим Штатам Америки? Одразу ж відкинемо традиційні бла-бла-бла про американські стандарти демократії і про бажання Білого Дому засадити демократичні принципи, захистити демократичні свободи і т.д. Казочки для бідних у даному випадку не проходять – демократії після втечі Януковича в Україні не збільшилося, корупції не поменшало (на що звернув увагу, скажімо, Джо Байден під час свого візиту в Україну), розцінки на призначення деяких чиновників зросли втричі порівняно з часами пріснопам'ятної "Сім'ї", інститут "смотрящих" не ліквідовано. Тобто, радикальних змін в суспільстві не відбулося. То ради чого Штатам була вся ця операція під назвою "Майдан"?

Головне: для США Україна була елементом міжнародного престижу. Протягом 2013 року США програли кілька важливих геополітичних кампаній. Програли Росії! Провал американської політики в Сирії – раз, провал кампанії проти Ірану – два, допуск росіян до видобутку каспійської нафти – три, провал Вільнюського саміту – чотири, угода між Путіним та прем'єром Угорщини Віктором Орбаном, яка перетворює Угорщину на надійного сателіта Росії в Центральній Європі – п'ять, створення за ініціативою країн БРІКС "альтернативного Міжнародного валютного фонду" – шість, початок будівництва "Нікарагуанського каналу", який матиме більшу пропускну здатність, ніж контрольований США Панамський канал – сім, блокування будівництва проекту "НАБУККО" та Трансанатолійського газопроводу (ТАНАП) з одночасним демонстративним початком будівництва "Південного потоку" – вісім, рішення Ірану збільшити на 256% поставки нафти в Росію (з правом реекспорту та на бездоларовій основі) – дев'ять, взаємне визнання Китаєм та Росією рубля і юаня у торгових розрахунках, з відмовою від долара як резервної валюти - десять... Список можна продовжувати. Аналогічні дрібні і великі поразки США не могли не викликати невдоволення у Вашингтоні. 2013 рік для Білого Дому був одним із найневдаліших у сфері зовнішньої політики.

"Арабська весна", поступ якої захлинувся, невдачі на Близькому Сході тощо призвели до спроби радикального прориву в зовнішній політиці за рахунок України, яка за неписаним кодексом геополітики розглядалася як держава, дружня щодо США, але належна до сфери національних інтересів Росії. Вирвати Україну з-під контролю Росії намагалися не раз: США декілька разів пробували провести свою гру щодо України. Наприклад, у 2000 – 2002 роках (від "касетного скандалу" до акцій "Повстань, Україна!"), у 2004 – 2005 роках ("Помаранчева революція") тощо. Віктор Янукович намагався робити реверанси перед Вашингтоном (і навіть здорово підіграв Обамі перед президентськими виборами 2012 року, демонстративно відмовившись від збагаченого урану, що потім Обама підкреслено використовував як власну зовнішньополітичну перемогу). Але на деякому етапі Обама вирішив продемонструвати світу, що США не можна ігнорувати. За кожну перемогу над собою США буде болісно давати здачі.

Так з'явився фактор України – фактор демонстративного ляпаса російській політичній системі. Фактор удару у відповідь за всі поразки і приниження.

З економічної точки зору США отримують в Україні лише кілька переваг.

По-перше, фірми Shell, ExxonMobile і Chevron отримують бажаний доступ до розробки українських надр, а можливо – і контроль над газотранспортною системою України (в тому числі над підземними газосховищами). Це призводить до тотального контролю з боку США над постачанням енергоносіїв у Європу – в тому числі з Росії. Недобудованість "Південного потоку" та низька пропускна спроможність "Північного потоку" зроблять український варіант транспортування газу в Європу основним, а відповідно США матимуть додатковий важель тиску на позицію ЄС.

По-друге, актуалізується проект ГУАМ з його нафтотранспортними можливостями (нафтопровід "Одеса – Броди" добудовується до Гданська і під контролем США починає диктувати "октанову політику" офіційному Брюсселю, а разом з ним – Берліну і Парижу).

По-третє, відновлюється у повній мірі "Східноєвропейський пояс безпеки", який у 2009 році Обама бездумно зруйнував, за що неодноразово вигріб серйозну критику. Швеція і Британія стають надійними союзниками США на Півночі ЄС, Естонія, Литва, Латвія, Польща, Болгарія – союзниками на Сході ЄС. Долучення до цього переліку України – доволі суттєве доповнення: Україна є ключем до чорноморського регіону, а також дозволяє по-новому мотивувати великі європейські корпорації, зацікавлені у розширенні ринків і сфер впливу. Головне, що Україна як креатура США у Європі і додатковий елемент гри в європейському політичному просторі, може а) зруйнувати вісь Париж – Берлін – Москва; б) не допустити процес перетворення Європи брюселецентричної на Європу берліноцентричну. Тепер стає зрозумілою пасивність Німеччини та її сателітів щодо України, а також активність проамериканської частини ЄС напередодні Вільнюського саміту?

По-четверте, маючи плацдарм в Україні, можна виходити на поступове зниження активностей у регіоні інших гравців, скажімо, Китаю, який намагається використовувати в ролі головного контрагента Білорусь. Мій прогноз може виявитися поспішним, але наступна держава, що опиняється під ударом, - це саме Білорусь. При цьому незалежно від того, що переможе в Україні – США чи Росія, бо кожен гравець розглядає Білорусь як елемент посилення свого впливу у регіоні. Ні Путіну, ні Обамі не потрібне посилення інтересів Сі Цзиньпіна в Європі.

По-п'яте, США намагаються далі тримати під контролем Туреччину як один із ключових важелів впливу як на європейську, так і на близькосхідну політику. Минулого року – після подій на площі Тахрір – прем'єр Туреччини Ердоган засумнівався: а чи варто і далі розраховувати на підтримку з боку США? Чи не варто покращити стосунки з Росією? Присутність США на північному березі Чорного моря – це відповідь на сумніви Ердогана та посил південному берегу. Контроль над Чорним морем для США – це контроль над усім регіоном. Аналогічно – і для Росії.

І все ж здається, що ескалація ситуації довкола України для Росії – це лише обхідний маневр, про що я писав вище. Росія готується не стільки до поглинання України, скільки до якогось більш суттєвого удару по США. І він має статися незабаром – під час візиту Путіна у Китай та його зустрічі з товаришем Сі.

Лише після цього почнуться реальні переговори між основними геополітичними гравцями щодо долі України.

Найгірше те, що українського міністра закордонних справ під час цих переговорів, скоріш за все, знову попросять вийти. А катастрофічним є той момент, що сторони цілком можуть погодитися на розчленування України – розділена навпіл (на Україну і Новоросію) чи на кілька частин Україна цілком відповідатиме геополітичним інтересам як США, так і Росії. Як єдине державне тіло вона незручна ні Штатам, ні Росії. Чи не тому громадську думку в Україні нині так активно починають готувати до неминучого?

При цьому – відповідаючи на питання, винесене у заголовок – відповім: Путіну не потрібна Україна. У вигляді федерального округу чи суб'єкту федерації. Путіну потрібна підконтрольна територія. Така, щоб не докладати надмірних зусиль і отримати максимум вигод.

Так само, як Обамі не потрібен 51-й штат чи Євросоюзу не потрібна 29-та держава.

Застовбивши свої інтереси, зігравши свою гру та витиснувши з ситуації максимум дивідендів, Україну – чи те, що від неї залишиться – залишать наодинці зі своїми проблемами, з розколотою країною, зі знищеною економікою та соціальною сферою. Залишать згадувати слова Василя Симоненка, сказані Україні: "Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!"

Источник: tsn.ua

Кость БондаренкоКонстантин Петрович Бондаренко (псевдоним — Кость Бондаренко, род. 2 мая 1969, в пос. Погребище, Винницкая область, УССР) — украинский политолог, историк. Кандидат исторических наук. Член Гуманитарного Совета при Президенте Украины (со 2 апреля 2010 года). Председатель правления Института украинской политики (с 2011 года) и Фонда «Украинская политика» (с 2012 года). До мая 2010 года — директор Киевского института проблем управления имени Горшенина, шеф-редактор газеты «Левый берег». В мае 2010-сентябре 2011 гг. — заместитель председателя партии «Сильная Украина».

Мнение автора может не совпадать с мнением редакции.

Система Orphus

Не пропусти другие интересные статьи, подпишись:

Поделиться ссылкой:

О том, как поделиться
Правила комментирования
Последнее изменениеСреда, 30 апреля 2014 13:34
Комментарии для сайта Cackle
Наверх

Мобильные приложения

 

Новостные ленты

Партнеры сайта

Новости по Email